"Вони так поспішали до Європи, що забули навіть взяти з собою рідну мову й культуру", – так колись скажуть про сучасних українців їхні діти чи онуки. Вони досконало вивчили англійську, але не напишуть грамотно найпростішого диктанту українською мовою, бо вже забули те, що вчили у школі.. Вони знали програмування, але не бачили доцільності у створенні українських серверів. Вони зверхньо дивилися на класиків української літератури, читаючи в оригіналі "Улліса". Вони не змогли назвати 10 сучасних українських поетів, 5 художників,і навіть одного сучасного українського композитора. Вони побували у Стоунхенджі, але ніколи не бачили Діравий камінь у Стільсько. Вони не знали напам'ять 600 народних пісень, як випускники японської середньої школи. Скептики скажуть, що з таким ставленням влади до національної культури не буде вже ні мови, ні історії, але це не так.
Ті люди, які зараз розпачливо волають до Міністерства освіти не скасовувати у вузах філософії, історії України і української мови, які збирають підписи під петиціями,вони зроблять все, щоб в Україні була Україна. Вони змушені зараз, під час війни, коли існує загроза знищення цілого народу і навернення його в рабство, захищати фундаментальне право людини вивчати і знати історію та мову своєї країни. Наполягати на дерусифікації і водночас боротися проти деукраїнізації. Чомусь усі швидко забули, через що Кремль попхався до Криму, а потім на Донбас. Захищати русскоязичних. Пролилися ріки крові, але навіть це не змусило бути мудрими і найперше зупинити потік ворожої пропаганди.
Чому мовчать університети, академічні установи? Чи їм все одно – готувати гастарбайтерів,чи громадян, здатних мислити в контексті української історії та українських реалій, щоб принести благо Вітчизні? Якісна вища освіта не може бути без потужної гуманітарної складової. Бомба в руках інтелектуала без моралі – це те саме, що граната у мавпи.
Галина Пагутяк
УКРАЇНО, МОВЧИ
Немає коментарів:
Дописати коментар